Словник юридичних термінів

Blog page
fc9eacf1e40f766db581987d8ba79fb4
  1. Позовна давність – визначений відповідним законодавством термін, в межах якого особа має право звернутися до юрисдикційного органу (суду) з позовом про захист своїх законних інтересів та прав.

Позовна давність – конкретний термін, встановлений відповідним законодавчим актом, в межах якого особа, чиї законні інтереси і права порушені, може звернутися з позовом до суду з метою їх захисту та / або відновлення.

Позовну давність можна розділити на два види: 1) загальну і 2) спеціальну.

  1. Загальна позовна давність обмежується трьома роками.
  2. Другий вид давності (спеціальний) є зменшеним або ж більш тривалим за терміном в співвідношенні із загальною і використовується для певних видів вимог, заявлених в позові. Наприклад, відповідно до законодавства України позовна давність тривалістю в один рік застосовується до вимоги про стягнення неустойки ( пені, штрафу); також застосовується до вимог, пов’язаних з перевезенням пошти, вантажу; спростування неправдивої інформації, розміщеної у ЗМІ. У цьому випадку, що вельми цікаво, строк позовної давності розпочинається від дня розміщення такої інформації в ЗМІ або ж з моменту, коли особі стало відомо, або, коли особа могла довідатися про розміщення інформації. Позовна давність тривалістю в тридцять років застосовується до вимог по відшкодуванню шкоди, збитків, завданих замовникові протиправними діями підрядника, які призвели до руйнування або аварії.

Примітно, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, але не може бути зменшена.


  1. Неустойка – конкретна сума грошових коштів або будь-яке інше майно, яке боржник зобов’язаний передати довірителеві (кредитору) в разі порушення першим своїх зобов’язань.

«Неустойка»- це слово тарослов’янського походження, що означає «стояти» на своєму слові, виконувати дану обіцянку. Той, який «не встояв» і, тим самим, порушив чуже право, повинен був сплатити конкретну суму — неустойку.

Тобто неустойка – це грошова сума, або ж інше майно, яке особа (боржник), яка не виконала або ж неналежно виконала свої зобов’язання перед кредитором (наприклад, несвоєчасна оплата товару, несвоєчасне постачання продукції), має передати останньому. Слід зазначити, що сплата зазначеної неустойки не звільняє боржника від виконання основного зобов’язання перед кредитором.

Неустойка буває двох видів, а саме: 1) штраф і 2) пеня.

  1. Штраф  це неустойка, котра обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання (наприклад, в разі несвоєчасної поставки товару — штраф у розмірі 10% ціни недопоставленого товару).
  2. Пеня  це неустойка, яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення (наприклад, за прострочення платежів пеня в розмірі 0,2% суми простроченого платежу за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ).

 


3. Предмет доказування – певні обставини, що обгрунтовують заявлені позовні вимоги, або заперечення, або які мають іншу значимість для вирішення спору (причини неявки в суд, пропущення строку для подання позовної заяви і т.д.) і які потрібно встановити при вирішенні спору.

Тобто, предметом доказування є сукупність, комплекс юридичних фактів, що відносяться до даного спору, встановлення яких, за допомогою доказів, необхідно для правильного, справедливого, всебічного і обгрунтованого вирішення відповідного спору судом.

Важливо відзначити, що при позначенні предмета доказування суд жодним чином не пов’язаний з юридичними фактами, які вказуються сторонами в заявлених запереченнях або вимогах, і як наслідок, якщо сторони для аргументації та обґрунтування своїх вимог або заперечень спираються на факти, які не мають ніякого юридичного значення для вирішення спору, то суд не включає їх до предмету доказування.

Позначення предмета доказування в будь-якому спорі має, досить-таки, важливе практичне значення. По-перше, він дає можливість окреслити коло конкретних фактів, з’ясування яких необхідне для успішного виконання судом поставлених перед ним завдань. Якщо потрібні для вирішення спору юридичні факти не входять до предмету доказування, то це буде результатом винесення судом незаконного, неправильного, несправедливого і необґрунтованого рішення. А з іншого боку, внесення до предмету доказування юридичних фактів, які не стосуються справи, веде до ускладнення процесу непотрібними матеріалами і марної витрати часу.


  1. Представник(в судовому процесі) – особа, яка здійснює процесуальні дії від імені та в інтересах довірителя, якого вона представляє, з метою надання йому правової допомоги в здійсненні своїх прав і забезпечення захисту інтересів.

У науковій процесуальної і навчальній літературі, в залежності від підстави виникнення, процесуальне представництво ділиться на два види: 1) законне і 2) договірне.

  1. Законне представництво наступає на підставі закону, судового або адміністративного акта при наявності таких юридичних фактів як усиновлення, родинні зв’язки, встановлення опіки чи піклування тощо. Воно реалізовується батьками, опікунами, піклувальниками. Для його виникнення згоди цих осіб не потрібно.

Особливістю законного представництва є те, що представнику не потрібно згоди особи, яку він представляє на вчинення тих чи інших процесуальних дій.

2. Договірне представництво — це представництво, засноване на свободі довірителя, який особисто визначає повноваження представника, як правило, шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору доручення.


  1. Судова експертиза – вивчення, дослідження уповноваженою особою, що володіє особливими, спеціальними знаннями, явищ і / або процесів, об’єктів матеріального світу, що містить конкретні відомості про обставини справи, що перебуває у провадженні суду або органів попереднього розслідування.

Експертиза — перевірка, аналітичне дослідження, вивчення, якісна або кількісна оцінка кваліфікованим фахівцем, організацією, або ж установою, певного питання, процесу, явища, предмета і т.д., що вимагають особливих знань у відповідній сфері.

Істотними ознаками судової експертизи є: а) здійснення експертизи суб’єктом з особливим статусом за дорученням суду — експертом; б) застосування особливих, висококваліфікованих знань у формі аналізу, дослідження (отримання нової інформації, нових даних, які, до цього, суду ще не були відомі) до певних предметів і об’єктів; в) дотримання процесуальної форми; г) отримання нових фактів і оформлення результатів у вигляді висновку експерта.


  1. Виконавче провадження – це комплекс дій уповноважених органів та їх посадових осіб, визначених у відповідному законодавстві, націлених на примусове виконання рішень судових інстанцій та інших органів (їх посадових осіб), які здійснюються на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначений законом України «Про виконавче провадження» та іншими нормативно-правовими актами.

Цивільне судочинство повинно забезпечувати не тільки правильний і швидкий розгляд і вирішення справ, а й виконання прийнятих в них рішень. Це досягається шляхом примусової реалізації цих рішень, за допомогою виконавчого провадження.

Виконавче провадження є кінцевою, завершальною стадією судового провадження та, як наслідок, на підставі цього здійснюється примусове виконання прийнятих судових рішень.

Заходами примусового виконання рішень є:

1) звернення стягнення на грошові кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі, навіть якщо вони знаходяться у інших осіб;

2) звернення стягнення на зарплату (заробіток), пенсію, стипендію, доходи, боржника;

3) вилучення у боржника і передача стягувачеві конкретно визначених предметів, зазначених у рішенні;

4) інші заходи, передбачені рішенням суду.


  1. Господарське право – самостійна галузь права, що представляє собою систему правових норм, які відбуваються як від держави (імперативні і диспозитивні норми), так і від самих учасників відносин у сфері господарювання (локальні норми), за допомогою яких здійснюється правовий вплив на відносини, що виникають між суб’єктами господарського права при організації та здійсненні господарської діяльності, необхідний для забезпечення ефективного функціонування господарського обороту і спрямованості суспільного виробництва, з метою утвердження та підтримки громадського господарського порядку.

 

Під господарською діяльністю законодавство розуміє конкретну діяльність господарюючих суб’єктів в області суспільного виробництва, націлену на виготовлення і, в кінцевому підсумку, реалізацію продукції, виконання робіт або / та надання послуг вартісного характеру, що мають конкретну цінову визначеність.


  1. Юрист – спеціаліст, який має професійні правові знання в області юридичних наук, законодавства і практики його застосування.

Юрист — це спеціаліст, який має юридичні знання, причому не загальні відомості про державу і право, а професійні, тобто фундаментальні та спеціалізовані знання. Фундаментальними називають глибокі знання, які дають розуміння внутрішніх закономірностей держави і права. Вони складаються з твердих знань всіх важливих юридичних понять і категорій. Спеціалізованими називають конкретні юридичні знання, які використовують для потреб того чи іншого виду юридичної діяльності, наприклад, слідча чи прокурорська діяльність.

Ітак, юрист  це спеціаліст, котрий використовує свої знання на практиці, тобто має навички щодо складання юридичних документів, виконання всіх дій і операцій із застосуванням необхідних засобів і способів в процесі вирішення юридичних завдань, що відносяться до його професійної компетенції.

Поняття «юрист» об’єднує всіх людей, що займаються різнорідною професійною юридичною діяльністю — суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів, нотаріусів, юристів в організаціях, юристів, що займаються приватною практикою та інших.


  1. Адвокат юрист, що спеціалізується в наданні професійних юридичних послуг громадянам та юридичним особам шляхом реалізації норм права в їх інтересах. Чинний спеціальний закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначає, що адвокатом є фізична особа, яка здійснює свою діяльність на підставі і в порядку, передбачених зазначеним нормативним актом. Згідно ж з Податковим кодексом України, адвокатом є самозайнята особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність.

Адвокатом має право бути фізична особа, яка має вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, яке має не менше двох років правового стажу роботи, успішно склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановлених чинним законом), яка прийняла присягу адвоката України та отримала відповідне свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.


  1. Злочин це суспільно небезпечне винне діяння (дія / бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину (ч. 1 ст. 11 Кримінального кодексу України).

Злочин — діяння (дія / бездіяльність), якому притаманні такі ознаки: 1) діяння було вчинено суб’єктом злочину; 2) особа, яка вчинила злочин є винною; 3) суспільна небезпека; 4) злочинне діяння передбачено чинним Кримінальним кодексом України та, як наслідок, 5) кримінально каране.

Відсутність одного з вищенаведених ознак свідчить про відсутність злочинного діяння.


  1. Аліменти – це певні кошти цільового призначення, що надаються в силу закону аліментних зобов’язаною особою (наприклад, одним з батьків) уповноваженій особі (наприклад, іншому з батьків на користь дитини), і можуть носити як добровільний, так і примусовий характер.

Аліменти, которі сплачуються одним із членів сім’ї на утримання інших, є одним із гарантованих законом джерел їх існування. Закономірно, що такі виплати мають суто цільове призначення — утримання. Питання щодо утримання одними членами сім’ї інших може вирішуватися двома способами:

1) шляхом добровільного виконання обов’язків по утриманню;

2) шляхом звернення до суду.


  1. Позовна заява це поданий до суду, зафіксований на матеріальному носії і виконаний відповідно до вимог процесуального закону документ, що містить матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, засновані на конкретних юридичних фактах, обумовлених спірними матеріально-правовими відносинами з метою захисту законних прав та інтересів.

Процесуальне законодавство не містить обов’язкової форми (шаблону) позовної заяви, однак закон встановлює обов’язкові її реквізити. Від якості позовної заяви, юридично правильного змісту позовних вимог, зазначення способу судового захисту залежить швидкість і ефективність розгляду справи. Законодавство не вимагає матеріально-правового обґрунтування вимог, однак обґрунтування позову не правовими фактами може негативно вплинути на наслідки вирішення спору по суті.


  1. Реквізиція (згідно положенню ст. 353 Цивільного кодексу України) це примусове оплатне відчуження майна у приватного власника за рішенням органів влади і застосовується у випадках, коли мають місце надзвичайні обставини, а саме: стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії (широке поширення інфекційної хвороби серед одного або багатьох видів тварин на значній території), які обумовлюють вилучення майна.

Ціль реквізиції  не припинення протиправної поведінки власника майна, а забезпечення безпеки громадян, порятунок майна або знищення заражених тварин у разі епідемії або епізоотії. Ключовою особливістю реквізиції є те, що майно може бути реквізовано тільки в державних або громадських інтересах, та за умови попереднього і повного відшкодування його вартості власнику.


  1. Юридична особа це організація, створена і зареєстрована в установленому законодавцем порядку.

Юридична особа — суб’єкт права, що володіє право- і дієздатністю (виникають з моменту їх держ. Реєстрації), що володіє відокремленим майном, яка від свого імені може набувати і здійснювати майнові та особисті немайнові права, мати обов’язки, має своє найменування (для індивідуалізації серед інших учасників цивільного обороту), конкретне місцезнаходження, а також через уповноважених представників має право бути як позивачем, так і відповідачем в судах.

Юридичні особи, залежно від законодавчо визначеного порядку їх створення, можна розділити на два види: юридичних осіб публічного права і приватного права.

Юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та / або ж шляхом об’єднання належного їм майна. Головна їхня відмінність полягає в тому, що юридичні особи публічного права створюються розпорядчими актами Президента України, органу державної влади або місцевого самоврядування, а юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів (найчастіше, таким документом є статут).


  1. Адміністративне стягнення міра відповідальності, яка застосовується з виховною метою стосовно особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до загальноприйнятих засад і правил, і з метою попередження і припинення вчинення нових правопорушень (наприклад, попередження, штраф, громадські роботи).

Застосування заходів адміністративного стягнення має на меті виховання правопорушника в дусі дотримання вимог закону. Стягнення є засобом впливу на свідомість правопорушника, за допомогою якого особою отримуються нові навички, які стимулюють добровільне і свідоме виконання нею своїх обов’язків. Обмеження, пов’язані з заходами адміністративного стягнення, також користуються своїм виховним впливом, оскільки особа в майбутньому намагається не повторювати дій, які тягнуть за собою встановлення зазначених обмежень. Виховання правопорушників тісно пов’язане і з іншою метою адміністративного стягнення — попередження правопорушень, як з боку самого порушника, так і з боку інших осіб. Попереджувальні можливості стягнення дуже вагомі, так як багато адміністративних правопорушень дуже близькі за своїм складом зі злочинами і можуть переростати в них, в зв’язку з чим, своєчасне застосування заходів стягнення за адміністративні правопорушення є засобом запобігання суспільно небезпечних діянь.


  1. Підвідомчість (юрисдикція) цивільних справ це конкретне коло цивільних справ, які віднесені до розгляду і вирішення певних судом.

Залежно від того, чи стосується вирішення спорів тільки одного органу або декількох, підвідомчість можна розділити на виняткову і множинну.

Виняткова підвідомчість — це розгляд конкретної категорії цивільних справ виключно судом (наприклад, справи про позбавлення батьківських прав).

Множинна підвідомчість — це розгляд цивільних справ судом і іншими юрисдикційними органами.

Множинну підвідомчість, в свою чергу, можна розділити на альтернативну, договірну і по зв’язку справ.

Альтернативна підвідомчість — це розгляд спору, віднесеного до компетенції декількох органів по вибору того хто потребує захисту своїх прав. Наприклад, спір про право може бути дозволений не тільки судом, але і третейським судом.

Договірна підвідомчість визначається за взаємною згодою сторін.

Ще одним видом цивільної підвідомчості є юрисдикція по зв’язку справ. За загальним правилом вимоги, ті що випливають з різних правовідносин та належать до різних юрисдикцій не підлягають об’єднанню в одне провадження, але законом можуть встановлюватися винятки.


  1. Підсудність цивільних справ розмежування повноважень з розгляду цивільних справ між певними судами загальної юрисдикції. Тобто, це конкретне коло цивільних спорів, вирішення яких віднесено до повноважень конкретного органу судової влади.

Підсудність цивільних справ підрозділяється на наступні види:

  1. Функціональна підсудність — повноваження окремих ланок (інстанцій) судової системи по реалізації покладених на них функцій. З цієї підсудності, наприклад, функції суду першої інстанції виконують місцеві суди.
  2. Територіальна підсудність — це повноваження (компетенція) судів з розгляду цивільних справ в залежності від території, на яку поширюється їх юрисдикція.

Територіальна підсудність ділиться на наступні види: загальну, альтернативну, виняткову і по зв’язку справ.

  • Загальна територіальна підсудність — це право заявника пред’явити позов до суду за місцем проживання чи зареєстрованим місцем перебування відповідача, або ж за місцезнаходженням юридичної особи.
  • Альтернативна територіальна підсудність — це надання позивачеві право вибору судового органу для подання позовної заяви, який розглядатиме його справу.
  • Виняткова територіальна підсудність — це надання можливості подання позовної заяви до певного суду. У цьому випадку застосування інших видів підсудності не допускається.
  • Підсудність кількох вимог, які пов’язані між собою (по зв’язку справ) — це надання позивачеві права подання позовної заяви за місцем проживання або перебування одного з відповідачів.

 


 

  1. Рейдерство недружнє поглинення, захват компанії, перерозподіл власності і корпоративних прав. Іншими словами, рейдерство — це спрямоване проти волі власника захоплення майна на користь іншої особи, встановлення над майном тотального контролю нового власника в юридичному і фізичному сенсі, найчастіше використовуючи корумпованість конкретних структур влади і управління, і / або із застосуванням сили.

Недружні поглинання, як правило, зводяться до силових захоплень підприємств під прикриттям законних або псевдозаконних підстав. Рейдерами можуть бути: окремі особи, які використовують корумпованість чиновників; спеціально підготовлені фірми або групи людей, які об’єдналися для професійного заняття рейдерством, зокрема групи, які спеціалізуються на захопленні земель, підприємств, акцій і т.д .; галузеві холдинги, націлені на усунення конкурентів у своїй сфері шляхом їх поглинання; фінансово-промислові групи, які знаходяться, часто у великих містах, і володіють великими ресурсами і можливостями, для збільшення своїх активів; недобросовісні керівники, які мають доступ до особливо важливих для компанії документів, схем управління і активів; партнери по бізнесу або дрібні акціонери тощо.


  1. Рахунок-фактурапевний документ, який передається однією стороною (продавцем) другій стороні (покупцеві) і містить перелік товарів, їх кількість, ціну, по якій вони поставляються, умови поставки і т.д.

Примітно те, що використання рахунку-фактури не визначено жодним законодавчим актом. Рахунок-фактура, фактично, не є первинним документом, так як ним не фіксується будь-яка господарська операція, він носить лише інформаційний характер. Тобто, ніякої необхідності і, тим більше, обов’язку в виписці рахунку-фактури немає. Він потрібен, по суті, тільки для зручності.

Рахунок-фактура, по суті, є розрахунково-платіжним документом, який передбачає тільки виставлення рахунку на оплату за поставлені товари чи надані послуги. Сам же факт отримання товарів або послуг підтверджуватися безпосередньо первинними документами (наприклад, видаткової накладної постачальника, актом прийому-передачі).


  1. Представництво – форма реалізації, здійснення фізичними та юридичними особами своїх прав і обов’язків через довірену особу. Тобто, це правовідносини, згідно з якими одна сторона (представник) має право або обов’язок вчинити правочин від імені іншої особи, яку представляють.

Представництво характеризується наступними ознаками:

1) цивільні права і обов’язки, які належать одній особі, здійснюються іншою, довіреною особою;

2) представник має право здійснювати тільки позначені іншою особою юридично значимі дії;

3) представник завжди діє не від свого імені, а від імені, представленої ним особи;

4) представник діє в рамках повноважень, які надані йому іншою особою;

5) правові наслідки від вчинення юридичних дій наступають для особи, яку представляють, а не для представника.


  1. Вирок суду – це встановлене нормами процесуального права рішення суду у кримінальному провадженні, винесене в судовому засіданні, про винуватість чи невинуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення і про застосування або незастосування до нього покарання.

Він є найважливішим процесуальним актом, який суд встановлює від імені України. Це — одна з найважливіших гарантій прав і законних інтересів особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину. Вирок є висновком, підсумком всього провадження у справі. Суд обгрунтовує вирок лише на доказах, які були досліджені в судовому засіданні. Вирок суду може бути обвинувальним або виправдувальним, але обов’язково повинен бути мотивований судом.


  1. Санкція – це частина правової норми, що передбачає несприятливі наслідки для особи, яка порушила правило, що міститься в такій нормі .

Саме в санкції виражається імперативний (зобов’язальний) характер приписів у сфері правової діяльності держави. Мета санкції — створення тих чи інших несприятливих наслідків для правопорушника або заохочувальних наслідків для суб’єктів, що виконують владне розпорядження. По галузях права розрізняють кримінально-правові, адміністративно-правові, цивільно-правові, дисциплінарні санкції.


  1. Дисциплінарна відповідальність – це один із видів юридичної відповідальності, встановленої законодавством за протиправну поведінку працівника. Вона є обов’язком працівника понести покарання, передбачене нормами законодавства про працю, за протиправне невиконання або неналежне виконання своїх трудових обов’язків.

Підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності є дисциплінарний проступок. Хоча в чинному законодавстві відсутнє легальне визначення дисциплінарного проступку (на противагу від злочину і адміністративного проступку), в теорії трудового права дисциплінарний проступок визначається як винне протиправне невиконання або неналежне виконання працівником своїх трудових обов’язків. Дисциплінарний проступок, як і будь-яке інше правопорушення, може бути охарактеризований як сукупність таких елементів його складу: суб’єкта, суб’єктивної сторони, об’єкта, об’єктивної сторони.


  1. Проступок – дія чи бездіяльність, які посягають на встановлені законами або підзаконними актами суспільні відносини і які відрізняються своєю відносно невеликою суспільною небезпекою. Під проступком розуміється правопорушення, яке характеризується меншою громадської шкідливістю в порівнянні зі злочином.

Проступки менш небезпечні для суспільства діяння. Вони зазіхають на цінності, що охороняються всіма іншими (крім кримінально-правових) норм права — цивільного, адміністративного, трудового, екологічного, фінансового та ін. Тому серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові, конституційні, матеріальні та інші.


  1. Оперативно-господарські санкції – спосіб впливу на правопорушника з метою припинення або попередження порушень зобов’язання, що використовуються сторонами конкретних зобов’язань в односторонньому порядку.

Виходячи із законодавчого визначення, можна сказати про те, що самі по собі оперативно-господарські санкції виконують запобіжну функцію, тобто мають на меті припинення порушення виконання господарських обов’язків та недопущення або мінімізації їх негативних наслідків (наприклад, одностороння відмова від виконання свого зобов’язання однією стороною , із звільненням її від відповідальності за це — у разі порушення зобов’язання другою стороною).

Оперативно-господарські санкції мають такими ознаками:

  • договір виступає наслідком застосування оперативно-господарських санкцій;
  • порушення господарських зобов’язань однією стороною є фактичною підставою для застосування оперативно-господарських санкцій;
  • оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб’єкта, який порушив зобов’язання;
  • передбачається внепретензійний і позасудовий порядок їх застосування.

 


 

  1. Адміністративно-господарські санкції – це спосіб впливу на правопорушника за порушення встановлених нормативно-правовими нормами правил ведення господарської діяльності.

Адміністративно-господарські санкції за своїми як матеріальним, так і процесуальним властивостями мають спільні ознаки з адміністративною відповідальністю, а саме: вони не відновлюють початкового майнового стану, тобто не мають компенсаційного характеру, а їх стягнення здійснюється не на користь іншої сторони або особи господарсько правових відносин, а на користь держави.

Адміністративно-господарські санкції за своїми матеріальними і процесуальними властивостями мають загальні риси з адміністративною відповідальністю. Логічна структура норм адміністративно-господарських санкцій допускає наявність гіпотези, диспозиції і санкції, які за змістом тотожні адміністративно-деліктним нормам з їх імперативним, державно-владним характером.

Одним із моментів, котрий дозволяє стверджувати, що адміністративно-господарські санкції є одним з видів адміністративних санкцій, це те, що Господарський кодекс України розмежовує адміністративно-господарські та інші види господарських санкцій за критерієм суб’єкта застосування даних санкцій.

Відповідно до господарського кодексу господарські санкції застосовуються в установленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції — за ініціативою уповноважених органів державної влади або місцевого самоврядування.


  1. Наслідування – це перехід прав і обов’язків (спадщини) від фізичної особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). Спадкування — це придбання майнових і деяких особистих немайнових прав та обов’язків (спадкової маси) фізичної особи, яка померла (спадкодавця), спадкоємцями та іншими особами в порядку спадкового правонаступництва.

Під майном слід розуміти сукупність прав і обов’язків, активів і пасивів, наявного майна померлого, його права, вимоги до інших осіб, а також його борги, які він не встиг погасити за життя, вимоги по відшкодуванню шкоди, завданої спадкодавцем. Зі сказаного можна зробити висновок, що спадкуванням називається перехід переважно майнових (в деяких випадках немайнових) цивільних прав та обов’язків померлого до інших осіб. Зі смертю суб’єкта припиняються тільки правовідносини, що носять строго особистий характер (наприклад — права на пенсію, допомогу або інші виплати, пільги і т.д.).


  1. Суттєвий недолік товару це такий недолік, котрий унеможливлює або робить неприпустимим використання (експлуатацію) товару відповідно до його цільового призначення, виник з вини виробника (виконавця, продавця), проявляється (виникає) знову після його усунення; вимагає для його усунення невідповідних витрат.

При цьому, суттєвий недолік повинен бути наділений хоча б однією з нижченаведених ознак:

а) він не може бути усунений;

б) його усунення потребує більше 14 календарних днів;

в) у великій мірі позбавляє споживача того, на що він мав право розраховувати при укладенні договору.

Тобто, виходячи з наведеного, якщо товар має хоча б один з перерахованих вище ознак, якість товару слід вважати неналежною, а товар таким, який має суттєвий недолік. При цьому факт неможливості усунення недоліку може бути встановлений виключно експертним дослідженням.


  1. Обставини, що обтяжують покарання – це вичерпно перераховані в законі і встановлені судом по конкретній справі об’єктивні і / або суб’єктивні чинники, які не є ознаками конкретного складу злочину і не впливають на його кваліфікацію, однак свідчать про підвищений ступінь суспільної небезпеки особи винного і (або) вчиненого ним діяння і тим самим дають суду право для підвищення покарання.

Вичерпний перелік обставин, які обтяжують покарання міститься в ст. 67 Кримінального кодексу України. До них відносяться, наприклад: вчинення злочину особою; вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або ворожнечі; вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності.


  1. Обставини, що пом’якшують покарання – це як законодавчо визначені, так і не визначені, але встановлені судом при розгляді кримінальної справи об’єктивні і суб’єктивні чинники, які не є ознаками певного складу злочину і які не впливають на ступінь суспільної небезпеки особи винного і (або) вчиненого ним діяння і, тим самим, надають суду можливість пом’якшити покарання.

Врахування таких обставин, при винесенні рішення, є не правом, а обов’язком суду.

Перелік обставин, що пом’якшують покарання міститься в ст. 66 Кримінального кодексу України. До них відносяться, наприклад: явка з повинною, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину; надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину; вчинення злочину неповнолітнім;

Тобто, суду представлена можливість визнати пом’якшувальні обставини і ті, які не вказані в законі.


  1. Партнер юридичної компанії це провідний юрист компанії, який, одночасно з юридичною практикою управляє справами фірми і отримує прибуток відповідно до розподілу своєї частки.

Для юридичної компанії партнерство є одним з головних елементів ефективного управління. Партнери відповідають за відносини з клієнтами і несуть перед ними персональну відповідальність за результати роботи всієї компанії. Партнери юридичної компанії — це, спочатку, юристи, що відрізняються досить значним досвідом і знаннями в сфері права, наділені управлінськими функціями і беруть участь в розподілі прибутку компанії. Одними з основних функціональних обов’язків партнера є: залучення нових клієнтів, розвиток юридичного бізнесу, навчання молодшого персоналу (іншими словами менторство), здійснення адміністративно-управлінських функцій, а також, досить часто, на партнерів покладаються і функції по маркетингу.